Життя українців під час Другої світової війни змінилося кардинально, але лучани стали одними з перших, хто опинився в окупації збройних сил нацистської Німеччини. Окрім нового режиму, містяни зіштовхнулися з епідемією. 40-і роки минулого століття називають одним з найскладніших періодів в існуванні Луцька. Усі факти, які відомі історії про життя в окупованому місті, розповість yes-lutsk.
Епідемія
25 червня 1941 року Луцьк було окуповано і місто стає головним генерального округу “Волинь-Поділля” до складу якого входили Волинська, Рівненська, Кам’янець-Подільська області, а також південна частина Брестської та Пінської областей Білорусі.
Як відомо, у місті проживало майже сорок тисяч громадян, але під час військових дій у перші дні було зруйновано більше половини будівель, а тіла загиблих та розстріляних залишалися під завалами та просто посеред вулиць.
Звичайно ж, ніяких дотримань санітарних норм не було, тому у місті, окрім нацистського режиму, почала вирувати епідемія.
У липні того ж 1941 року Луцьком ширився сказ і у серпні німецький уряд прийняв рішення про запровадження карантинних обмежень. Тварини, які пересувалися вільно вулицями Луцька, потрапляли під негайне знищення. Зокрема, містяни були зобов’язані повідомляти головного ветеринара про прояв хвороби у собак чи котів негайно. Відділ санітарної очистки отримав наказ про знищення безпритульних тварин.
У жовтні окружним комісаром Ліндером було видане додаткове розпорядження щодо обмеження пересування тварин – домашні улюбленці відтоді повинні були перебувати теж в ізоляції.
Разом з епідемією сказу у Луцьку з’явилася ще одна інфекційна хвороба – ящур, яка вражає велику і дрібну рогату худобу та свиней. Перебування свійських тварин та птиці за межами господарства було під суворою забороною. Також господарів, чия худоба була хвора, зобов’язували змінювати одяг та взуття під час виходу за межі власного подвір’я.
16 жовтня гебітскомісаром було видане розпорядження про обмеження на ввезення рогатої худоби на територію округу. Ті тварини, які отримували дозвіл, перебували в ізоляції понад тиждень під пильним наглядом ветеринарного лікаря. Вже у листопаді 1942 року епідемію ящуру було повністю ліквідовано.
У вересні 1941 року відділом охорони здоров’я було проведено санітарно-епідеміологічну перевірку. Вулиці, подвір’я приватних будинків, цвинтарі, елеватори, склади під зерно та заклади громадського харчування були проінспектовані. Зафіксовано понад шістдесят порушень, найбільша кількість з яких у місцях нелегального забою та продажу м’яса та м’ясних виробів.
Наприкінці січня 1942 року Луцьк охопила епідемія висипного тифу. Євгеном Тиравським, посадником міста, було зроблене оголошення про карантинні обмеження, а саме:
- дотримання особистої гігієни;
- уникання місць скупчення людей;
- заборона на перебування у чергах;
- заборона на відвідування осель, де перебувають хворі або ті, що перехворіли на тиф;
- заборона впускати сторонніх людей до власної домівки.
Для хворих на висипний тиф у 4 лікарні було збільшено кількість ліжок, а от прийом пацієнтів, у яких були звичайні інфекції, мінімізували.
У лютому епідемія в місті пішла на спад. Зокрема й у таборі “Шталаг № 360” для військовополонених нових випадків тифу не фіксували, але епідеміологічна ситуація у гетто не поліпшувалася. Тому хворі єврейські робітники були позбавлені перепусток.
Про виявлення будь-яких симптомів хвороб (тиф, віспа, холера, проказа, холера) містяни були зобов’язані доповідати. У квітні 1941 року було видано наказ про обов’язкове щеплення дітей від віспи. У разі відмови батьків на проведення цієї процедури – їх чекало покарання.
До слова, медичні установи були занедбані, частково зруйновані, а усі послуги стали платними. Розрахуватися можна було не лише карбованцями, а й продуктами.
Безплатно скористатися медчними послугами мали право малозабезпечені та пацієнти з інфекційними хворобами.
Також було ліквідовано дитячу поліклініку, а замість неї відкрили кабінет педіатра у центральній поліклініці Луцька. Друга та третя поліклініки при залізничній станції теж зачинилися.
Значно менше уваги окупаційна влада Німеччини приділяла зниженню рівня захворюваності на туберкульоз. Його стрімкому розповсюдженню сприяв не лише клімат області, але й умови життя в окупації.
Незважаючи на скорочення медичних працівників, економічну кризу та постійне виживання в тих умовах, волиняни відбудовували лікарні, проводили курси з підготовки необхідних фахівців, дотримувались карантинних заходів та активно проводили профілактику у вигляді щеплень.
Луцька в’язниця
Наприкінці червня 1941 року, згідно з документацією радянського періоду, працівники в’язниці покинули будівлю. Того ж дня, а саме 25 числа, Луцьк потрапив в окупацію нацистів. Охорона в’язниці потрапила у перестрілку з передовим німецьким підрозділом. Декілька працівників НКВС потрапило у полон.
Лев Лехтанський, колишній бранець луцької в’язниці, розповідав, що на ранок наступного дня після перестрілки, їх нагодували шматком хліба та солодкою кавою. Зі звільнених від більшовиків місцевостей німецькі загарбники почали відпускати ув’язнених, але в стінах будівлі все ж залишилися близько трьох сотень євреїв, яких не повели на розстріл.
Окупаційна влада влаштовувала страти бранців не лише у Луцьку, а й в інших в’язницях західного регіону. Такі дії були спрямовані для втілення антигуманної політики.
27 червня 1941 року начальник німецької Поліції безпеки повідомив про прибуття до Луцька спеціального карального формування команди 4а. Цікаво, але в документі вказано, що зондеркомандою було вжито заходів щодо боротьби проти мародерів й зокрема повідомлено про страту більш ніж 2500 більшовиків.
У будь-яких правопорушеннях німецький уряд звинувачував євреїв. Завдяки засобам поширення пропаганди нацисти знайшли привід втілити політику Голокосту. Вже 30 червня 1941 року було розстріляно триста євреїв та двадцять мародерів.
Радянська армія зазнавала значних невдач і частина військових потрапляла у полон. Командирів Червоної армії направляли до в’язниці, зокрема й на Волинь.
Тюремних камер не вистачало, тому фашистський уряд вирішив розміщувати військовополонених у в’язниці Луцька.
В. Унрау, радянський полонений, у своїх мемуарах пригадує, як в’язні харчувалися на польових кухнях, а камери перебування не зачинялися. Будь-яка спроба втечі каралася розстрілом.
Спеціальна комісія, яка займалася підрахунком втрат у період окупації, дослідила, що за вісім місяців було розстріляно та померли з голоду більш ніж 10 000 ув’язнених.
Ховали загиблих радянських полонених навколо в’язниці та у селі Гнідава.
Страта євреїв
Окупанти продовжували знищувати євреїв. Одними з причин стали позбавлення чоловічої частини іудейської громади в Луцьку та максимально унеможливити початок опору.
Так, у липні 1941 року, оголосили про обов’язкову явку чоловіків 16-60 років єврейської національності до Луцького замку аби розчистити дренажні системи. Після копання робітників розстрілювали невеликими групами. За декілька годин було вбито 1160 осіб. Як заявили німці – це відплата за вбивства декількох їхніх солдатів та луцьких ув’язнених.
Похорон жертв
Така жорстока страта бранців викликала хвилю обурень у суспільстві. Тому, аби детально вивчити події 23 червня 1941 року, було створено спеціальну комісію. Завдяки її членам та небайдужим громадянам місце захоронень було впорядковано: на могилах встановили хрести, вчепили таблички з написами кількістю похованих та поставили огорожі.
24 серпня 1941 року було організовано урочисту панахиду. На захід приїхали родичі та близькі загиблих, а також звичайні небайдужі громадяни.
Згідно з описом Миколи Куделі панахида відбувалася наступним чином:
“Німці пропустили процесію крізь браму на східне подвір’я, де була найменша могила. Тут німецькі наглядачі створили кордон. За ним на частині подвір’я, прилеглого до стін тюрми, заніміли совєцькі полонені – худі, виснажені, без шапок, вони сумними поглядами дивилися на процесію і уважно слухали панахиду. Декотрі з них час від часу хрестилися. До найбільшої могили, що на західному подвір’ї, німці не пустили нікого, там все було заповнене людьми, які не хотіли воювати за Сталіна і внаслідок методичного обману вибрали голодну смерть у таборах Гітлера, такого самого ката, як і Сталін. Це був трагічний парадокс долі”.
Подібні панахиди проводили не лише у Луцьку, а й по всій області. Символічні пам’ятники розстріляним встановлювали та освячували у селах Одеради, Залісочне, Дерно, Ставки та Жидичин. Проте, радянською владою згодом все це було знищене.
Українська інтелігенція у Луцькій в’язниці
З появою визвольного руху, в місті було арештовано 90 представників
української інтелігенції лише за травень 1943 року. За одну ніч у липні того ж року було затримано 160 осіб.
Іван Кобилко, інженер, який належав до свідомих українців, у своїх спогадах розповів, що 29 червня 1943 року був заарештований польським підрозділом та перевезений до Луцької в’язниці. Особисті речі відібрали, провели обшук та направили до камери №7. Снідали ув’язнені шматком хліба та кавою, яку наливали у банку з-під консервів. На обід отримували теж хліб і банку консервів.
На початку липня того ж року до в’язниці прибуло чимало машин, на площі розмістили столи зі стільцями. Також прибув очільник луцького гестапо доктор Фішер. До комісії почали викликати жінок та чоловіків, які вже перебували у камерах та тих, кого щойно привезли.
Колишній бранець пригадує, як його перевели до іншої камери, у якій відчинялося вікно. Згодом, в’язнів знову виводили на подвір’я та перевозили до інших місць позбавлення волі, зокрема до сусіднього міста Рівне. Там частина бранців була розстріляна або відправлена до концтаборів.
Арештовували українську інтелігенцію й не лише у Луцьку. У вересні 1943 року у Володимирі було затримано понад 100 українців та 200 поляків. Через німецький терор на вулицях волинських міст все менше було чути рідну мову.
Фашистські репресії значно посилилися з активністю Руху Опору. Так, аби нейтралізувати політичних опонентів, 16 жовтня було страчено декілька десятків українців. Масові вбивства політичних ув’язнених поширилися волинськими тюрмами наприкінці осені.
Окрім учасників визвольного руху до арешту та страти стали приєднуватися й учасники радянського підпілля.
Розстріли проводили не лише у в’язниці. Відомо, що у Підгайцях 1 січня 1944 року було страчено сто луцьких бранців, а тіла поховали у братській могилі. За декілька тижнів у Луцькій в’язниці розстріляли ще 315 осіб. Згідно з даними, у період з червня 1943 року по січень 1944 року було вбито 658 українців. Серед загиблих були ті, хто ніс потенційну загрозу окупаційній владі та члени їхніх сімей. При чому раса, релігія та життєвий світогляд не мав значення.
