У 1941 році Луцьк був одним з першим міст України, який окупували збройні сили нацистської Німеччини. На той час у місті проживало близько 37 тисяч людей. Новий порядок окупантів обумовлювався численними арештами мирних жителів та розстрілами, пише сайт yes-lutsk.com.ua. За перші дні війни було знищено майже 60% всіх будівель, а тіла загиблих часто залишалися під завалами. Санітарний стан ніхто не підтримував, тому за короткий період у місті розповсюдились епідемії та інфекційні хвороби.
Німецька влада видавала укази, які мали запобігти поширенню хвороб, проте не завжди це допомагало. Відсутність ліків у аптеках, недостатня кількість лікарів та розбиті лікарні спонукали мешканців міста самотужки боротися з різними захворюваннями. Влада не стояла осторонь, для кожної хвороби вживалися свої заходи, щоб швидше подолати епідемії.
Сказ
Сказ ширився Луцьком вже у перший місяць окупації. Це гостре інфекційне захворювання всіх теплокровних тварин та людини, спричинене нейротропним вірусом сказу. Воно ушкоджувало центральну нервову систему. Якщо після укусу людина не отримувала медичної допомоги, вірус спричиняв захворювання головного мозку, що призводило до летальності.
2 серпня 1941 року німецька влада запровадила у Луцьку та області карантин. Місцевий гебітскомісар Ліндер наказав:
- Ізолювати всіх домашніх тварин, зокрема котів та собак.
- Собак виводити на прогулянку на шнурку та у наморднику.
- Домашні тварини, які будуть зустрінуті на вулицях міста, мають знищуватися, а їх власники — бути покараними.
Про кожний випадок хвороби потрібно було повідомляти ветеринарного лікаря. Боротьба з хворобою тривала до жовтня 1941 року.
Ящур
Одночасно зі сказом у Луцьку та районі виникла епідемія ящура. Це вірусне захворювання, яке вражало велику рогату худобу та свиней. Люди інфікувалися через вживання сирого молока та продуктів його переробки, які отримували від тварин, хворих на вірус ящура. Рідше зараження відбувалося через м’ясо. Відомі випадки передачі інфекції повітряно-крапельним шляхом при контакті з хворою твариною.
Люди, хворі на ящур, мали такі симптоми:
- різке підвищення температури тіла до 40 градусів Цельсія;
- головний біль;
- ломоту у тілі;
- підвищене слиновиділення;
- висипання на слизовій оболонці ротової порожнини у вигляді дрібних білуватих пухирців.
4 серпня 1941 року польовий комендант підполковник доктор Гойк видав наказ, у якому заборонялося переміщати худобу за межі господарства. Обмеження стосувалися собак та домашньої птиці. Заборонялося:
- Ввозити у регіон рогату худобу.
- Випасати худобу на пасовищах.
- Впроваджувати худобу для парування.
- Заходити стороннім на заражені двори.
- Вивозити будь-що з двору, а також сире молоко.
Власники заражених тварин мали змінювати одяг та взуття під час виходу з подвір’я. У регіоні ввели обмеження на ввезення рогатої худоби, свиней, кіз та овець.
Карантин допоміг впоратися з хворобою та у листопаді 1942 року ящур вдалося побороти.
Висипний тиф
Під час Другої світової війни здавалося, що усі страшні хвороби позаду. Проте мешканців Луцька чекало нове випробування. У січні 1942 року посадовець міста Євген Тиравський оголосив про поширення висипного тифу та карантинні заходи.
Епідемію спричинила антисанітарія, яка була у місті внаслідок воєнних дій, відсутності чистої питної води, нестачі харчів, а також неможливості проведення якісних медичних обстежень та отримання ліків. Збудником висипного тифу стали воші. Людина заражалася при розчухуванні тіла, мимоволі втираючи у місця укусів фекалії вошей, які ті виділяли при кровосмоктанні або при роздавлюванні у місцях, де були подряпини чи рани.
Хвороба супроводжувалася не тільки наявністю вошей, але й високою температурою тіла у людей під 40 градусів за Цельсієм. Боротьба з педикульозом та особиста гігієна стали в основі подоланні епідемії.
Лучанам заборонялося стояти у чергах, впускати додому сторонніх людей та відвідувати хворих. Рекомендувалося звертати увагу на особисту гігієну та одяг. Білизну потрібно було виварювати. Про кожний випадок захворювання необхідно було повідомити відділ охорони здоров’я міської управи або у дільничну амбулаторію.
У лютому 1942 року рівень захворюваності значно зменшився.
Венеричні хвороби
Під час Другої світової війни у Луцьку ширилися різні інфекційні та венеричні хвороби. Розповсюдженішими були сифіліс, гонорея та м’який шанкр.
Сифіліс передавався статевим шляхом, під час вагітності від матері до немовляти, а також у результаті використання спільних голок. Захворювання мало три стадії:
- первинну, що проявлялася у вигляді безболісної виразки у місці інфекції;
- вторинну, яка супроводжувалася сверблячим висипом на долонях чи підошвах, іноді головним болем та лихоманкою;
- третинну, яка розвивалася через десятиліття після зараження та призводила до важкого стану.
Гонорея передавалася через незахищені статеві контакти, поцілунки та предмети побуту, до яких належали мочалки, сидіння унітаза тощо. Симптоми інфекції:
- печіння в області статевих органів;
- біль у прямій кишці;
- сухість та біль у горлі;
- закисання повік та біль при світлі.
Хвороба вражала не тільки чоловіків та жінок, але й дітей.
М’який шанкр — різновид шкірних висипань, що характеризувався болючою виразкою у місці проникнення збудника.
Венеричні хвороби розповсюдились у Луцьку внаслідок поганої гігієни та безладних статевих зв’язків. Окупаційна влада намагалася зупинити поширення епідемій. 13 січня 1942 року генеральний комісар Волині та Поділля оприлюднив тимчасове розпорядження, в якому йшла мова про боротьбу з венеричними хворобами. Про нові випадки захворювання медичні працівники зобов’язувалися повідомляти органам влади протягом 48 годин.
Проте 16 січня 1942 року було прийняте доповнене розпорядження про хвороби, які підлягали донесенню до керівництва. Сюди входила проказа, холера, чума, віспа та інші захворювання.
У квітні 1942 року запроваджувалося щеплення проти віспи. Батьків, які відмовлялися приводити своїх дітей, очікувало покарання.
Лікування лучан у лікарнях міста
У воєнний період амбулаторії та аптеки міста перейшли на самозабезпечення, що призвело до платних послуг для містян. Проте розрахуватися можна було харчами. Безплатно лікували людей з інфекційними хворобами та малозабезпечених, які мали довідку міської управи. Чиновники користувалися пільгами та соціальним страхуванням.
Лікарні у місті були далеко не в гарному стані. Відбулося скорочення медичного персоналу. У результаті нацистської расової політики щодо євреїв, лучани залишилися без багатьох кваліфікованих лікарів.
Ситуація у місті загострювалася з розвитком туберкульозу, якому сприяли умови життя в окупації та волинський клімат. Тільки влада приділяла цій хворобі менше уваги, на фоні інших епідемій.
Висновок
В умовах окупації лучани боролись з епідеміями, які принесла війна. Щоб зупинити поширення хвороб у місті та регіоні запроваджувалися суворі карантинні заходи. Лікарі та влада стежили за дотриманням санітарних норм та здійснювали профілактику у вигляді щеплень. Лучани намагалися виконувати все, що їм рекомендували, адже боялися реакції з боку окупантів. Місцевій управі вдалося вжити певних заходів, щоб зупинити поширення хвороб у регіоні з обмеженими ресурсами.